Білозерщина запрошує!

Наш блог надає можливість усім користувачам дізнаватись про найцікавіші сторінки історії рідного краю. Заходьте! Читайте! Діліться враженнями! І мандруйте Білозерщиною - реальною і віртуальною!!!

Легенди рідного краю



Обласна літературно-краєзнавча акція
«Легенди Херсонщини»


Балада

«Про дівчину…
або чому озеро зветься Білим»


 
Автор: Данілова Юлія, 15 років


(За мотивами місцевої легенди про Біле озеро)
Дівчина з роду гарна вродилась,
Дівчина красивому хлопцю полюбилась.
Ой, прийшов до милої рученьки просити,
Обіцяв ті оченьки блакитнії любити.
Ой, прийшов до красної, серденька вмовляти,
Обіцяв ті рученьки, ніжні цілувати.
Та і дівчина тая часу не втрачала
Одразу ж милого мигом покохала.
Ой, забрав він серденько її в свої долоні,
Ой, тримав він душеньку в любовнім полоні.
А дівчина тая світилась од щастя,
І доленька їхня не знала б ненастя.
Якби ж на тім шляху
Не постали гроші грішні,
І ту усю журбу
Не знали б серця їхні.
Той хлопець зустрітив дівчину заможню,
І все, що хотів, і то йому можна.
Та тремтіли рученьки діви світловолосої,
І так плакали очі ті блакитними зорями, і
Пішов від неї любою, і пісня вже не та,
І ночі темні-темні, і вітер завіває.
Не розплітала косу вже дівчина надвечір,
Обрізала ті коси, зосталися по плечі.
Тихенько плакала і вийшла, ступила із порога
І просто шла, ішла - куди веде дорога.
Дорога тая все пута: хати, хати, тини, тини…
А ти та й, доленько моя, – веди, веди, веди…
Стала над кручі, –
А кручі ті дрімучі
Ведуть вітри співучі,
Де комиші хвилюючі.
Спускалась донизу -  і п’яти всі в крові,
І витирає сльози і вінок на голові.
Пішла вона до озера руки помочити,
Пішла вона до озера розум свій топити.
Розкинула волосся те біле по воді, -
А ти ж ото й бо, хлопче, з іншою радій.
Волосся розпливалось на всі кути води,
Біленьке розпливалось на всі-всі береги.
Втопилася красива -
Й мені вже не до сна,
Й вода вся побіліла -
Заплаче вся сім’я.
На ранок той прозорий прозвали озеро - «Білим»,
Бо піна біла-біла, з життям її змарнілим.




Казка-притча
«Україночка»      

Автор: Данілова Юлія, 15 років
 
Якось зустрілися три дівиці Маруся, Наталка та Ірина. Маруся дуже вихвалялася своїми коштовностями та платтями й казала:
-                     Я, Маруся, гарна дівка, маю дві косички, подивіться, подивіться на мої наряди. Ой, як гарно, серцю мило виблискують камінці на моїм прекраснім новенькім намисті. Заздріть, ви, дівчата, та не накликайте, бо тільки ж то у мене родичі багаті.
Друга дівиця брови насупила, навіть відірвала погляд від дзеркала, та почала хвалити себе, красуню:
-                     Я, Ірина, ой, красуня. Перша дівка на селі. В мене дуже гарні щічки, чорні брови та голубенькі очки. В мене всі хлоп’ята закохані. Ой, не намилуюся собою. А моя коса-руса, гарно заплетена. Щоб Маруся не казала, що не в платтях щастя.
А Наталка  все сиділа й посміхалася тому вихвалянню. Добре серце вона мала, та й шанувала подруг. Й навіть нічого говорити не хотілось. Хотіла Наталочка просто радіти щастю їхньому. І промовила таку річ:
    -  Хіба це все головне? Не у грошах і не у красі радість, - а в душі. Душі України! Не себе ми повинні прославляти, а країну нашу і край наш рідний. Подивіться навкруги. На кручі станіславські, на гаї чорнобаївські ці, ось, що шумлять. На херсонські лани широкополі. На сонечко ласкаве. А колоски - ті колоски, як мати обіймають. Чи чуєте ви, як вітер шепоче, і, ось, як колишуться трави. Подумайте, - яка вона гарна, прекрасна та рідна. Бо це – Батьківщина. Для чого потрібна? Як мати потрібна вона!



Поема

 

Автор: Данілова Юлія, 15 років


«СОН»
Побачивши цей сон, -
Літала в ньому.
І написати хотіла там
Про край мій рідний та Вкраїну.
Та провалилась в кригу з льоду.
А вже зима не та,
Не ті вже холода,
Примерзла слякіть,
Пустинная земля –
Чи то Гіллеєю мандрую я…?
А я іду в тім сні
Одна серед просторих меж.
Скажи ти щось, та не мовчи,
Бо з розуму мене зведеш.
Аж раптом вже весна –
Цвітуть сади…
Та сухо, в’яне та трава.
То може осінь, подиви –
Пустий пустир – невже
Олешківські бархани бачу я…
І раптом… холодніє.
Вже наче не гостин,
Вже вечоріє.
А ті херсонськії простори
Все манили…
Величчу своєю…
Як той маєток Ганнібала,
12 десятин землі, -
Колись Іванівкою звали.
То Білозерщина моя, -
Там народились тато, мама й я.
Є … в нас сади дніпровські й виногради,
І краю білозерського скарби –
І Мис є Золотий,
Й Глибока бухта  
Там скіфи й елліни жили
Й ловили рибу генуезці.
Великий шлях «з варяг у греки»
Тут також пролягав…
Колись тут Ольвія була,
А ще – фортпост від козаків стояв,
Й лиманський край
Усіх радо зустрічав…
Невже наснилося мені!?
А ще - поля були безмежні,
Пташина співала піснею моєю.
Десь потроху вітер повива,
А ще  - росте тут асканійська ковила.
І вільний степ –
Як вільна Україна.
І не скажеш, що дівчина тут крову пролила.
Із тих часів зостався
Лиш дзвін маленької дитини.
Із тих часів прорвався
І крик дорослої людини.
Ще зовсім не зійшли
Сліди від коней
Сарматів, готів, гунів…
Бо земля стара породила
Травиці вдоволь.
А я була й не розуміла
Який нанині рік.
Але збивав мене із пантилику
Рив минулих літ.
Як хтось біжить і впав
І знов встає.
І купи пилу розмітав –
Минуле знав.
Біжить у подратій светрині
Роду козацького хлопчина.
І грав…
Як справжнісінькой малой дитині
Просто пустував.
Але такі він горя знав,
Ще панство він застав.
Як вільна птаха - той літав
І насолоду від життя тримав.
Я підійшла й спитала:
«Який нанині рік?»
«Не знаю», - відповів він,
Усміхнувся та й утік.
Ще та земля моя - ще пам’ятала
Вибухи гармат.
Своєю розкішшю так дивувала,
Коли вбивали всіх підряд.
І чула тут вона порани
Від шаблів та й мечів
Чи хана от монгольського Мамая…
Чи то з часів кровопролитної війни…
Як можна витерпіть ці рани?
Чи коштує вона життів?
Не хоче та земля, – земля
Козацької звитяги й слави,
Більше вже бійок.
І наче та земля
Наслухалась казок.
Тому молю сердешно вас:
«Не треба ображать її».
 Як той Тарас:
«Любім її!»
Вона найкраща,
Бо це - херсонськая земля, -
Рідна Українонька моя!
   



«Легенди мого краю»
 
                                                                                   Робота учасниці конкурсу
                                                                                     «Легенди Херсонщини»
                                                           Колєсніченко Людмили Олександрівни,
                                                                           вчителя історії Велетенської ЗОШ І-ІІІ ст.

                                                                                           

                                                                                     
        У душі кожного з нас усе життя солов`їною піснею бринить спогад про дитинство, про той куточок, де вперше ступив босою ногою на землю, де відкривав світ. Напевно, кожна людина хотіла б знати історію виникнення свого краю, легенди, пісні, походження свого  села чи міста. Особисто мене це дуже цікавить, адже  я працюю вчителем історії .
Народилась, виросла, а тепер і працюю я в мальовничому селі Велетенському, яке належить до Кизомиської сільської ради Білозерського району. Село наше досить молоде, засноване у 1928 році, легендами та переказами ще не встигло обрости. А ось село Кизомис має  глибоку та цікаву історію . Саме про нього я б хотіла розповісти.

    Село Кизомис розташоване на березі Дніпровського лиману.  У давнину  через цю місцевість проходили торгівельні шляхи греків, які полишили після себе багато археологічних слідів. У часи козаччини на цьому місці татари збиралися  з награбованим добром та полоненими з українських земель для подальшої подорожі в Крим. Багато молодих дівчат, які не хотіли потрапити  у неволю кидалися в води Дніпровського лиману. Можливо саме тому це урочище  татари називали Кізій Мис («Дівоча коса»).
     Козаки намагались боронити українські землі від ворогів  створюючи  у таких місцях застави. Одна з таких застав Перевізької паланки згадується в «Топографическом описании доставшимся по мирному трактату от Оттаманской Порты во вечное владение Российской империи землям 1774 года»  в  Кизий  Мисі. Тут вже жило близько 500 чоловік. Паралельно це поселення називається – Русово, але надалі ця татарська назва не збереглась.
      За іншими переказами у цьому урочищі було велике пасовисько кіз , а також місце видобування солі. Звідси і другий варіант написання -  Козиний Мис. Про це йде згадка  у документах  1713 року, коли  кримський хан Каплан I Ґерай видав ярлик до Коша з приводу видобутку солі на Козиному мисі.
    Також у архівних документах  від 1754 року  згадується зимівник запорожця Савки Тарана козака  Мишастівського  куреня.Тому інколи датою заснування села вважають саме 1754 рік.
    В багатьох документах згадується Бакайський жолоб. (Бакай – глибока яма в річці чи ставку.) Саме через нього татари натягували металеві цепи аби не пропускати козацькі чайки у Дніпровський лиман.
  Після завершення російсько-турецької війни (1768-1774) козаки залишили цю територію. В 1778 р. земля в урочищі Кизий мис була відведена генерал-поручику С.М. Ржевському. Однак за наказом І.А. Ганнібала землю Ржевського віддали албанським поселенцям, вихідцям з Балканського півострова: болгарам, сербам, молдаванам, італійцям. Але вони не стали постійними жителями села Кизий мис. Намісник краю князь Потьомкін 28 липня 1783 року віддав землі віце-адміралу Ф. Клокачову. Село мало дві назви: стара "Кизий мис" і за іменем власника - "Федорівка". Його мешканцями стали кріпосні селяни Клокачова. Згодом село розділилось на дві частини, які мали свої назви. Там, де зараз головна вулиця села робить зигзаг, була їхня межа, а там, де зараз збудований спортивний майданчик, стояла церква. Саме тому в селі два кладовища.
В 1890-х рр. великими землевласниками в обох селах (Кизий Мис, Федорівка) були поміщики Розанові і Касперові, які тримали у своїх руках майже усю землю і всі водні багатства. Федорівку починають називати Касперівкою або Ново-Іванівкою. Саме такі назви частин села і зараз зберігаються у побуті кізимчан.
  Зараз лише морський пост  називається Касперівським. Моряки не полюбляють щось міняти, особливо на березі. Дякуючи цьому стара назва і збереглась. На старих морських лоціях на цьому місці зображено  Свято-Миколаївську церкву. Її дзвіниця була хорошим орієнтиром.
    У вищезгаданій церкві  зберігалася  ікона  Касперівського Образу Богоматері. Ця ікона темна в живописі. Та раптом у лютому 1840 року оновилася, після чого стала святинею краю. 11 жовтня 2015 року в селі Кізомис відбулося урочисте святкування 175-річчя оновлення цього образу. Тепер Касперівський Образ Богоматері знаходиться у Одеському кафедральному соборі.
   Від будинку і церкви де проявилась ікона тепер майже нічого не залишилося. На місці маєтку Юліани Іванівни Касперової  з його каміння та черепиці були побудовані нові будинки.  Свято-Миколаївска   церква була взірвана німцями і лише недавно побудована нова поряд з колишнім місцезнаходженням.
  Тут в Касперівці серед глибокої ночі просіяла Ікона Богородиці, яку привіз переселенець з Сербії, як родову святиню, у 18 столітті. Розповідають, що темний лик старої  ікони під час молитви Юліани зненацька оновився. Про чудо нікому не сказали. Але до однієї хворої сусідки зійшла Богородиця та направила її до будинку штабс-капітана Миколи Касперова за зціленням.
Після одужання жінки сюди почали йти паломники.
   Дружина штабс-капітана – Юліана похована на центральному кладовищі Херсона. Дивним чином з напису на хресті«Это раба Божия Иулиания Ионовна Касперова» зникло слово «помещица». Ніби хтось спеціально  стер ознаку соціального статусу. Адже перед Богом всі рівні.
       Касперівська ікона охороняла  південний край завжди: і в часи Кримських воєн, і під час І Світової війни. Покров Божої Матері простягається над всією Таврією. Він охороняв тисячі людей від ворогів та хвороб.  Святиня оберігала і Одесу. В цьому місті вона так і залишилась.
  
В легендах тісно переплітається історія і романтична вигадка народу. Тому легенди так захоплюють нас. Мені дуже подобаються легенди про село Кизомис. Народні легенди - це історія моєї маленької батьківщини . А без минулого не може бути майбутнього. А я, як вірна громадянка своє країни, вірю в майбутнє України, моєї волелюбної і багатої народними традиціями Вітчизни. Мудрість народних легенд, переказів, древніх міфів учить нас бути милосердними, чесними, справедливими, мудрими. Нам наші предки передали зібраний скарб, а ми повинні не тільки зберегти його, а примножити, щоб з гордістю передати надбання своїм нащадкам.

Джерела:
5.     Орлова З.С. Из истории заселения Херсонщины: Краткий справ. – Херсон, 1993,123 с.
6.     Спогади старожилів записані учнями школи у 1992 році.

Немає коментарів:

Дописати коментар