Обласна літературно-краєзнавча акція
«Легенди Херсонщини»
Балада
«Про дівчину…
або чому озеро зветься Білим»
(За мотивами
місцевої легенди про Біле озеро)
Дівчина з роду гарна вродилась,
Дівчина красивому хлопцю полюбилась.
Ой, прийшов до милої рученьки просити,
Обіцяв ті оченьки блакитнії любити.
Ой, прийшов до красної, серденька вмовляти,
Обіцяв ті рученьки, ніжні цілувати.
Та і дівчина тая часу не втрачала
Одразу ж милого мигом покохала.
Ой, забрав він серденько її в свої долоні,
Ой, тримав він душеньку в любовнім полоні.
А дівчина тая світилась од щастя,
І доленька їхня не знала б ненастя.
Якби ж на тім шляху
Не постали гроші грішні,
І ту усю журбу
Не знали б серця їхні.
Той хлопець зустрітив дівчину заможню,
І все, що хотів, і то йому можна.
Та тремтіли рученьки діви світловолосої,
І так плакали очі ті блакитними зорями, і
Пішов від неї любою, і пісня вже не та,
І ночі темні-темні, і вітер завіває.
Не розплітала косу вже дівчина надвечір,
Обрізала ті коси, зосталися по плечі.
Тихенько плакала і вийшла, ступила із порога
І просто шла, ішла - куди веде дорога.
Дорога тая все пута: хати, хати, тини, тини…
А ти та й, доленько моя, – веди, веди, веди…
Стала над кручі, –
А кручі ті дрімучі
Ведуть вітри співучі,
Де комиші хвилюючі.
Спускалась донизу -
і п’яти всі в крові,
І витирає сльози і вінок на голові.
Пішла вона до озера руки помочити,
Пішла вона до озера розум свій топити.
Розкинула волосся те біле по воді, -
А ти ж ото й бо, хлопче, з іншою радій.
Волосся розпливалось на всі кути води,
Біленьке розпливалось на всі-всі береги.
Втопилася красива -
Й мені вже не до сна,
Й вода вся побіліла -
Заплаче вся сім’я.
На ранок той прозорий прозвали озеро - «Білим»,
Бо піна біла-біла, з життям її змарнілим.
Казка-притча
«Україночка»
Автор: Данілова Юлія, 15 років
Якось зустрілися три дівиці Маруся, Наталка та Ірина.
Маруся дуже вихвалялася своїми коштовностями та платтями й казала:
-
Я,
Маруся, гарна дівка, маю дві косички, подивіться, подивіться на мої наряди. Ой,
як гарно, серцю мило виблискують камінці на моїм прекраснім новенькім намисті.
Заздріть, ви, дівчата, та не накликайте, бо тільки ж то у мене родичі багаті.
Друга дівиця брови насупила, навіть відірвала погляд від
дзеркала, та почала хвалити себе, красуню:
-
Я,
Ірина, ой, красуня. Перша дівка на селі. В мене дуже гарні щічки, чорні брови
та голубенькі очки. В мене всі хлоп’ята закохані. Ой, не намилуюся собою. А моя
коса-руса, гарно заплетена. Щоб Маруся не казала, що не в платтях щастя.
А Наталка все
сиділа й посміхалася тому вихвалянню. Добре серце вона мала, та й шанувала подруг.
Й навіть нічого говорити не хотілось. Хотіла Наталочка просто радіти щастю
їхньому. І промовила таку річ:
-
Хіба це все головне? Не у грошах і не у красі радість, - а в душі. Душі
України! Не себе ми повинні прославляти, а країну нашу і край наш рідний.
Подивіться навкруги. На кручі станіславські, на гаї чорнобаївські ці, ось, що
шумлять. На херсонські лани широкополі. На сонечко ласкаве. А колоски - ті колоски,
як мати обіймають. Чи чуєте ви, як вітер шепоче, і, ось, як колишуться трави.
Подумайте, - яка вона гарна, прекрасна та рідна. Бо це – Батьківщина. Для чого
потрібна? Як мати потрібна вона!
Поема
Автор: Данілова Юлія, 15 років
«СОН»
Побачивши цей
сон, -
Літала в
ньому.
І написати
хотіла там
Про край мій
рідний та Вкраїну.
Та провалилась
в кригу з льоду.
А вже зима не
та,
Не ті вже
холода,
Примерзла
слякіть,
Пустинная
земля –
Чи то Гіллеєю
мандрую я…?
А я іду в тім
сні
Одна серед
просторих меж.
Скажи ти щось,
та не мовчи,
Бо з розуму
мене зведеш.
Аж раптом вже
весна –
Цвітуть сади…
Та сухо, в’яне
та трава.
То може осінь,
подиви –
Пустий пустир
– невже
Олешківські
бархани бачу я…
І раптом… холодніє.
Вже наче не
гостин,
Вже вечоріє.
А ті херсонськії
простори
Все манили…
Величчу своєю…
Як той маєток
Ганнібала,
12 десятин
землі, -
Колись
Іванівкою звали.
То Білозерщина
моя, -
Там народились
тато, мама й я.
Є … в нас сади
дніпровські й виногради,
І краю
білозерського скарби –
І Мис є
Золотий,
Й Глибока
бухта –
Там скіфи й
елліни жили
Й ловили рибу
генуезці.
Великий шлях
«з варяг у греки»
Тут також
пролягав…
Колись тут
Ольвія була,
А ще –
фортпост від козаків стояв,
Й лиманський
край
Усіх радо
зустрічав…
Невже наснилося
мені!?
А ще - поля
були безмежні,
Пташина
співала піснею моєю.
Десь потроху
вітер повива,
А ще - росте тут асканійська ковила.
І вільний степ
–
Як вільна
Україна.
І не скажеш,
що дівчина тут крову пролила.
Із тих часів
зостався
Лиш дзвін
маленької дитини.
Із тих часів
прорвався
І крик
дорослої людини.
Ще зовсім не
зійшли
Сліди від
коней
Сарматів,
готів, гунів…
Бо земля стара
породила
Травиці
вдоволь.
А я була й не
розуміла
Який нанині
рік.
Але збивав
мене із пантилику
Рив минулих
літ.
Як хтось
біжить і впав
І знов встає.
І купи пилу
розмітав –
Минуле знав.
Біжить у подратій светрині
Роду козацького хлопчина.
І грав…
Як справжнісінькой малой дитині
Просто пустував.
Але такі він горя знав,
Ще панство він застав.
Як вільна птаха - той літав
І насолоду від життя тримав.
Я підійшла й спитала:
«Який нанині рік?»
«Не знаю», - відповів він,
Усміхнувся та й утік.
Ще та земля моя - ще пам’ятала
Вибухи гармат.
Своєю розкішшю так дивувала,
Коли вбивали всіх підряд.
І чула тут вона порани
Від шаблів та й мечів
Чи хана от монгольського Мамая…
Чи то з часів кровопролитної війни…
Як можна витерпіть ці рани?
Чи коштує вона життів?
Не хоче та земля, – земля
Козацької звитяги й слави,
Більше вже бійок.
І наче та земля
Наслухалась казок.
Тому молю сердешно вас:
«Не треба ображать її».
Як той Тарас:
«Любім її!»
Вона найкраща,
Бо це - херсонськая земля, -
Рідна Українонька моя!
«Легенди мого
краю»
Робота учасниці конкурсу
«Легенди Херсонщини»
Колєсніченко Людмили Олександрівни,
вчителя історії Велетенської ЗОШ І-ІІІ ст.
У душі кожного з нас усе життя солов`їною піснею бринить
спогад про дитинство, про той куточок, де вперше ступив босою ногою на землю,
де відкривав світ. Напевно, кожна людина хотіла б знати історію виникнення
свого краю, легенди, пісні, походження свого села чи міста. Особисто мене
це дуже цікавить, адже
я працюю вчителем
історії .
Народилась, виросла, а тепер і
працюю я в мальовничому селі Велетенському, яке належить до Кизомиської
сільської ради Білозерського району. Село наше досить молоде, засноване у 1928
році, легендами та переказами ще не встигло обрости. А ось село Кизомис має глибоку та цікаву історію . Саме про нього я
б хотіла розповісти.
Село Кизомис розташоване на березі
Дніпровського лиману. У давнину через цю місцевість проходили торгівельні
шляхи греків, які полишили після себе багато археологічних слідів. У часи
козаччини на цьому місці татари збиралися
з награбованим добром та полоненими з українських земель для подальшої
подорожі в Крим. Багато молодих дівчат, які не хотіли потрапити у неволю кидалися в води Дніпровського
лиману. Можливо саме тому це урочище
татари називали Кізій Мис («Дівоча коса»).
Козаки намагались боронити українські
землі від ворогів створюючи у таких місцях застави. Одна з таких застав Перевізької
паланки згадується в «Топографическом
описании доставшимся по мирному трактату от Оттаманской Порты во вечное
владение Российской империи землям 1774 года» в
Кизий Мисі. Тут вже жило близько
500 чоловік. Паралельно це поселення називається – Русово, але надалі ця
татарська назва не збереглась.
За іншими переказами у цьому урочищі було
велике пасовисько кіз , а також місце видобування солі. Звідси і другий варіант
написання - Козиний Мис. Про це йде
згадка у документах 1713 року, коли кримський хан Каплан I Ґерай видав ярлик до Коша з приводу
видобутку солі на Козиному мисі.
Також у архівних документах від 1754 року
згадується зимівник
запорожця Савки
Тарана козака Мишастівського куреня.Тому інколи датою заснування села
вважають саме 1754 рік.
В багатьох документах згадується Бакайський
жолоб. (Бакай – глибока яма в річці чи ставку.) Саме через нього татари
натягували металеві цепи аби не пропускати козацькі чайки у Дніпровський лиман.
Після завершення російсько-турецької війни (1768-1774) козаки
залишили цю територію. В 1778 р. земля в урочищі Кизий мис була відведена
генерал-поручику С.М. Ржевському. Однак за наказом І.А. Ганнібала землю
Ржевського віддали албанським поселенцям, вихідцям з Балканського півострова: болгарам,
сербам, молдаванам, італійцям. Але вони не стали постійними жителями села Кизий
мис. Намісник краю князь Потьомкін 28
липня 1783 року віддав землі віце-адміралу Ф. Клокачову. Село мало дві
назви: стара "Кизий мис" і за іменем власника - "Федорівка".
Його мешканцями стали кріпосні селяни Клокачова. Згодом село
розділилось на дві частини, які мали свої назви. Там,
де зараз головна вулиця
села робить зигзаг, була їхня межа, а там, де зараз збудований спортивний
майданчик, стояла церква. Саме тому в селі два кладовища.
В 1890-х
рр. великими землевласниками в обох селах (Кизий Мис, Федорівка) були поміщики
Розанові і Касперові, які тримали у своїх руках майже усю землю і всі водні
багатства. Федорівку починають називати Касперівкою або Ново-Іванівкою. Саме
такі назви частин села і зараз зберігаються у побуті кізимчан.
Зараз лише морський пост називається Касперівським. Моряки не
полюбляють щось міняти, особливо на березі. Дякуючи цьому стара назва і
збереглась. На старих морських лоціях на цьому місці зображено Свято-Миколаївську церкву. Її дзвіниця була
хорошим орієнтиром.
У вищезгаданій церкві зберігалася ікона Касперівського Образу Богоматері. Ця ікона
темна в живописі. Та раптом у лютому 1840 року оновилася, після чого стала
святинею краю. 11 жовтня 2015 року в селі Кізомис відбулося урочисте
святкування 175-річчя оновлення цього образу. Тепер Касперівський Образ
Богоматері знаходиться у Одеському кафедральному соборі.
Від будинку і церкви де
проявилась ікона тепер майже нічого не залишилося. На місці маєтку Юліани
Іванівни Касперової з його каміння та
черепиці були побудовані нові будинки. Свято-Миколаївска церква була взірвана німцями і
лише недавно побудована нова поряд з колишнім місцезнаходженням.
Тут в
Касперівці серед глибокої ночі просіяла Ікона Богородиці, яку привіз
переселенець з Сербії, як родову святиню, у 18 столітті. Розповідають, що темний
лик старої ікони під час молитви Юліани
зненацька оновився. Про чудо нікому не сказали. Але до однієї хворої сусідки
зійшла Богородиця та направила її до будинку штабс-капітана Миколи Касперова за
зціленням.
Після одужання жінки сюди почали йти паломники.
Дружина
штабс-капітана – Юліана похована на центральному кладовищі Херсона. Дивним
чином з напису на хресті«Это раба
Божия Иулиания Ионовна Касперова» зникло слово «помещица». Ніби хтось
спеціально стер ознаку соціального
статусу. Адже перед Богом всі рівні.
Касперівська ікона охороняла
південний край завжди: і в часи Кримських воєн, і під час І Світової
війни. Покров Божої Матері простягається над всією Таврією. Він охороняв тисячі
людей від ворогів та хвороб. Святиня
оберігала і Одесу. В цьому місті вона так і залишилась.
В
легендах тісно переплітається історія і романтична вигадка народу. Тому легенди
так захоплюють нас. Мені дуже подобаються легенди про село Кизомис. Народні легенди - це історія моєї маленької
батьківщини .
А без минулого не може бути майбутнього. А я, як вірна громадянка своє країни,
вірю в майбутнє України, моєї волелюбної і багатої народними традиціями Вітчизни.
Мудрість народних легенд, переказів, древніх міфів учить нас бути милосердними,
чесними, справедливими, мудрими. Нам наші предки передали зібраний скарб, а ми
повинні не тільки зберегти його, а примножити, щоб з гордістю передати надбання
своїм нащадкам.
5.
Орлова З.С. Из истории заселения
Херсонщины: Краткий справ. – Херсон, 1993,123 с.
6.
Спогади старожилів записані
учнями школи у 1992 році.
Солнышко, благодарю за интересную и полезную статейку!
ВідповістиВидалити